Якщо були б ми «сірі», якщо б соціуму владу над нами ми віддали…

Вже проїжджаємо наші зупинки, не зупиняємо наші маршрути,
Цілуємо інших, за руку тримаємо інших, тих що підвладні розуму.
Іншими запахами вже вспіли пропахти.
«Сірих», простих і залежних позивали «своїми»,
Позивали тих, хто по праву суспільству належить.
Простої, безбарвної історії - стали героями ми!

Нашу думку формують: ящик та провід,
І рішення суспільне – закон!
Маса все більше і більше індивідуумів бере у полон!
Куштуючи закони на обід, перетворюємось в непримітний збрід.
Незабаром і вільним творцям, влаштують «шмон».
Вивезуть за межі, унікальної творчості, цілісний вагон.
А на нас все більш відчувається «інший» одеколон…
Писаки все більш забруднюють слово,
Живописці на соціум підсаджують - акварельні мазки…
Музики ліквідують грайливі і заводні ноти,
Ох як же все сумлінно, як все продажно-помилково.

В погоні за достатком, в погоні за рангом і статусом…
Збирають матеріальні багатства, вбивають тіло градусом.
Знищують особистість вже занадто п’яним казусом!
Продають і продаються, все і всі, рабами ладні стати,
Аби «Ролекси» придбати, та надбати статусу «аристократи».
Боротьбу с корупцією закінчімо, так і не розпочавши.
Нехай далі правлять псевдодемократи.
Нехай далі хлопець з управління розширює свої рахунки,
За простою схемою не вислухавши – взявши.
А ти далі з горла попивай запалюючій бурбон,
Адже не тебе зараз взято у полон, ти вільна людина!
А я, та вона, так і будемо нюхати… «інший» одеколон…

Як добре, що я хоч на краплину яскравий, безбентежний і виділяюся у масі.
В цей же час: я боязкий і сором’язливий, легко закохуюсь в стрічку кінофільму!
Вийшов на своїй зупинці, купив дешеву газету у пресі!
Цілую саме ту, тримаю за руку саме ту,
Ох як добре, що ти не підвладна здоровому розуму!
Своїми запахами знову прийнялись!
І вже не «сіру», не просту і не залежну… зову я своєю.
Кричу вже своїй шаленій і коханій, у весь голос - випускаю перли!
Адже вона різноманітна, справжня і не описуюче красива…
В себе увібрала подібні богині задатки!
Режисерами нас не назву, але і руку не підійму записати в «маріонетки»!

А десь в середині на струнах зіграє простий інтелігент.
Шли хвилини, минали секунди, і цей із середини мого індивіду, завів інструмент!
Мелодія ллється, життя бурхливо тече,
Писаки, поміж строк, сенс розповідають,
У Музик слова на ноти лягають,
Живописці пензлем у фарби пірнають!
І може комусь в соціум є потреба, та мені не пече.

(с) Сабіо Куєнта