Край, де влітку нестерпна спека,
А взимку холод, бруд і калюжі.
Гордий і істинно вільний птах, дивовижна і не смиренна лелека.
Гарант гідності і нездвижної вірності, не встановивши собі рубежі,
Не озираючись вдихає повітря вільності.

До болю у кістках, у жилах у серцях...
Пронизує крізь шкіру воля і свобода,
І з болем у легенях випускає птах
із сумом у очах, йому ж бо шкода...
ще один подих, одна мить...
і більш немає волі...
і грім у небі прогримить,
й лишиться птах своєї долі..

Розкриває очі… прохожі, бомжі і бідного биту пейзажі,
Із день у день, повсякдення набуває життєвої пропажі.
Бліді будні, безпам’ятні дні – тяга к пригодам в безмежжі,
Всі прохожі – схожі, і, всі перехожі – схожі.
Та де ці, люди небайдужі, де ті хто птаха направлять в його рубежі?
Влетів би в віраж, відвідав і Москву, і Париж…
Завітав би на вежі, але не знаю я межі в цьому безмежжі.

Де ж шлях йому той заповіданий знайти?
Куди подіти свій талант, бо вкрали крила?
Він птах, йому ж літати треба, а не йти...
І що за мука з ним таке зробила...
Без крил йому і очі не потрібні...
Не прагне бачить бруду він цього.
Йому байдужі всі монети срібні,
Бо всеодно не коштують вони того...

У містах заблукав гідності наповнений птах…
Охоплює, волю шукаючого, страх!
Піти, не зістатися в серцях.
Піти, означає сум пробудити в очах!
Безкрилим літати тільки у снах,
Заблукавши у датах, скупавшись в банкнотах,
Мріє над лісом пірнати, і далеко в горах.
Матеріальним замінити життєве,
Це не в висотах літати, це низи пізнавати,
В діамантах, каратах, апартаментах скакати…
Це не злітати, це не над лісом крилами махати…

Йому ж потрібні лише крила й небо...
Він не живе для когось, він живе для себе..
І лиш літаючи знаходить спокій в собі,
Спокій в продажній і вже не підвладній душі…
Йому байдужі твої сльози,
він як сліпці - не вірить їм...
І не страшні йому чужі погрози,
Він вірить лиш очам своїм
Лелека в небо хоче, у повітря,
Та задихнеться тут біля землі...

(с) Адріанна Орнест і Сабіо Куєнта